Всеукраїнський місячник шкільних бібліотек
В межах Всеукраїнського місячника шкільних бібліотек "Краєзнавство в шкільній бібліотеці: нові традиції та цінності" бібліотекарем Виноградненського НВК були проведені пізнавальні заходи, вікторини разом з класними керівниками про " мій рідний край -моє рідне село", книжкові виставки "Запорізького краю"
Бібліотечне краєзнавство: традиційні та інноваційні аспекти.
Краєзнавство є одним з провідних напрямків діяльності бібліотек, і це – характерна риса нашого часу, коли українське суспільство приділяє значну увагу вихованню патріотизму, знанню вітчизняної історії та літератури. Не випадково, ще в 2002 році в Україні була затверджена «Програма розвитку краєзнавства на період до 2010 року». Мета Програми – популяризація краєзнавчих досліджень, залучення широких мас громадськості до національної культурної спадщини, сприяння формуванню у громадян свідомості про свою відповідальність за збереження духовних багатств.I. Бібліотечне краєзнавство: загальний поглядТермін «краєзнавство» містить у собі два значення: «край» та «знаю». Отже, воно вивчає певні віхи історичного, культурного, економічного, літературного життя й розвитку рідного краю.Бібліотечне краєзнавство має провідні напрями:Перший (головний) напрям передбачає формування й ефективне функціонування систем краєзнавчої діяльності бібліотек. Суть його полягає у формуванні та вивченні інформаційно-бібліографічних ресурсів краєзнавчої тематики та їх активного використання читачами.В міській або районній дитячій бібліотеці особливого значенння набуває робота з краєзнавчими документами та організація ДБА.Другий напрям бібліотечного краєзнавства – здійснення пошуково-практичної дослідницької діяльності бібліотек. Змістовним ядром цього напрямку є вивчення історії бібліотек та бібліотечної справи в рідному краї. Реалізується цей напрям силами бібліотекарів.Ці матеріали дають змогу відтворити історію бібліотек краю, яка є часткою історії області, району, міста, села. Зібраний матеріал відтвоюється в буклетах, пам`ятках, альбомах, довідниках тощоТретій напрям бібліотечного краєзнавства – це вивчення рідного краю, пошуки нових відомостей, оформлення їх у вигляді літописів, статей, повідомлень. Реалізується силами бібліотекарів і читацького активу бібліотеки.Успіх краєзнавчої діяльності повністю залежить від того, хто нею займається. Це має бути творча особа, навколо якої згрупуються не лише читачі бібліотеки.В краєзнавчій роботі бібліотекар повинен спиратися на бібліографічні, довідкові, архівні джерела краєзнавства, активно використовувати їх в роботі з читачами2. Краєзнавчий фонд – документальна база краєзнавчої діяльності бібліотекКраєзнавча робота бібліотеки починається з формування краєзнавчого фонду.До категорії «краєзнавчі» відносяться документи, краєзнавчі матеріали, книги незалежно від року їх видання та актуальності на даний час. Типова помилка бібліотекарів – тотальне виключення з краєзнавчих фондів документів певних періодів історії, що стосується осіб, діяльність яких була засуджена. Цього робити не можна. Незалежно від популярності цих людей в даний час, матеріал про уродженців краю, їх твори краєзнавчого змісту, зберігаються в краєзнавчому фонді й списанню як застарілі за змістом не підлягають. Причиною вилучення краєзнавчих матеріалів може бути лише або надмірна кількість примірників однієї назви або зношеність (якщо реставрація недоцільна). Пояснення цьому дуже просте: краєзнавчий фонд є документальною пам’яткою.Зміст краєзнавчого фонду схожий зі змістовною структурою всього фонду бібліотеки: історія, природа, сільське господарство, мистецтво, культура, художня література. Тобто краєзнавчий фонд бібліотеки - це не лише художня література місцевих письменників, поетів, а вся література, документи, матеріали, що охоплюють всі аспекти життя району, міста, села.Дуже важливо виділити краєзнавчі видання в окремий фонд. Для цього слід передивитися візуально весь бібліотечний фонд для виявлення в ньому краєзнавчих аспектів. Краєзнавчі фонди бажано виділяти із загального фонду на окремий стелаж, в сільських бібліотеках для дітей виділяється окрема краєзнавча полиця Особливого значення в краєзнавчому фонді набувають некнижкові видання: рукописні матеріали, предмети побуту, ксерокопії окремих статей з періодичних видань, дайджести, реферативна база, кінофотофонодокументи. Цікава перспективна форма – фотофіксація, мультімедійні видання.Отже, фонд літератури краєзнавчої тематики, власні видання бібліотеки (реферати, дайджести, папки-дос`є тощо), складають основу інформаційних краєзнавчих ресурсів дитячої бібліотеки. Їх доповнює краєзнавча картотека.Поступова технологічна модернізація ЦБС дозволяє доповнити краєзнавчі фонди електронними документами: довідниками, енциклопедичними виданнями, а також в перспективі з`являється можливість створювати нові власні електронні краєзнавчі продукти, які безпосередньо розраховані для розміщення в мережі Інтернет або на СD-ROM. Комп`ютерні технології допомагають також поповнити фонд електронної інформації шляхом сканування етнографічних матеріалів про традиції та звичаї регіону, формування тематичних папок з різних напрямків краєзнавства.3. Краєзнавчий довідково-бібліографічний апарат.Специфікою краєзнавчої роботи в містах та районних центрах є необхідність найбільш повного відображення в ДБА літератури про свій край. В цих умовах формування якісного краєзнавчого ДБА потребує об`єднання всіх бібліотек району, адже більша частина краєзнавчих матеріалів друкується в періодичних виданнях. Від якості краєзнавчого довідково-бібліографічного апарату залежить повнота розкриття складу та змісту краєзнавчого фонду у різноманітних аспектах.РДБ традиційно веде зведену краєзнавчу картотеку, а дитячі відділи селищних бібліотек та спеціалізовані бібліотеки-філії – краєзнавчу картотеку лише на власний краєзнавчий фонд для дітей. В перспективі в технологічно модернізованих ЦБС є можливість перевести краєзнавчі картотеки до електронного формату, створити краєзнавчі бібліографічні ЕБД, шукати краєзнавчі матеріали в Інтернеті, оформляти у вигляді краєзнавчих сайтів тощо, перевести в автоматизований режим архів краєзнавчих довідок, що спрощує вторинний розшук за темами.Краєзнавча картотека дитячої бібліотеки відображає як книги, так і окремі статті з книг, публікації в пресі, присвячені краю. Для ефективності використання краєзнавчого довідково-бібліографічного апарату читачами має бути добре налагоджена його реклама: схема ДБА, тематичні бази даних, путівники, пам’ятки користувачам, а також посилання до веб-сайта бібліотеки (при його наявності).4. Поширення краєзнавчих знань в дитячих бібліотекахКомплексні форми поширення краєзнавчих знань бібліотеки проводять для своїх читачів-школярів у співпраці з усіма зацікавленими установами й організаціями, які також здійснюють краєзнавчу роботу: краєзнавчими музеями, школами, архівами, ЗМІ. Подібні соціальні партнери розширюють можливості дитячої бібліотеки. Зміцнення зв`язків з громадськими організаціями вносить в краєзнавчу діяльність новий зміст. Ознайомитися з краєзнавчим фондом дитячої бібліотеки діти мають змогу під час оглядової екскурсії до закритого фонду. Це дає змогу читачам побачити не лише нові матеріали, але й минулих років видань.Виставка однієї книги (з нових надходжень), тематичні виставки краєзнавчої тематики, виставки до знаменних дат краю – все це традиційні виставки, мета яких - звернути увагу читачів-дітей на краєзнавчу літературу бібліотеки. Бібліотечна практика багата на нові види виставок – виставки-діалоги, виставки-конкурси. Особливий інтерес викликають віртуальні книжкові виставки, які міститься на веб-сайті бібліотеки.Кожна віртуальна виставка має свою специфіку. Одні складаються з кількох розділів, інші присвячуються декільком окремим виданням. Може бути віртуальна виставка, присвячена певній особі, чиє життя чи творчість пов`язані з краєм. Ефективність подібних виставок - у можливості використання мультимедійних технологій – звуку, відео, а також технологій «сторінки, що гортаються».Найбільш ефективною будь – яка виставка може бути лише в поєднанні з комплексом супутних масових заходів.Враховуючи, що краєзнавство відображає зв`язок часів, доцільно матеріал на виставці про край представити по етапах історії населенного пункту від початку і до наших днів, що сприятиме послідовному розширенню знань дітей про край.В кожному населенному пункті є школа. Бібліотека взмозі заохотити читачів до написання історії рідної школи. Параллельно зі спогадами старожилів школярі збирають старі шкільні речі – чорнильниці початку ХХ століття, старі шкільні ручки з пером, рахівницю тощо. В дитячій бібліотеці створюється виставка, на якій представлені матеріали про історію створення школи та книги, з яких діти дізнаються про історію винахіду цих шкільних речей.Разом зі старшокласниками можна зібрати відомості з історії періодичного преси в районі. Діти зустрінуться з працівниками редакції місцевої газети, з ветеранами-журналістами, запишуть їх спогади. Зібраний матеріал систематизується, редагується. А нарис з історії періодичного преси поповнить краєзнавчий фонд бібліотеки.До краєзнавчо-пошукової роботи дитяча бібліотека може залучити вчителя історії, літератури, біології тощо. І спільними зусиллями створити «Абетку мого міста» або «Енциклопедію мого села», де будуть розміщені перші, найпростіші (абеткові) відомості про рідний край. Створення таких власних видань активізує пошукову роботу бібліотеки по вивченню рідного краю.Краєзнавчі аспекти прозвучать в бібліотеці при проведенні етнографічної гри «Жили-були дід та баба». Одночасно оформляється в бібліотеці вернісаж «Рушникове диво», збираються старі світлини, предмети побуту, які послужать дорогоцінною «оправою» для масового заходу. Під час етнографічної гри відбувається конкурс на кращого знавця національного одягу свого регіону, традиційних національних блюд. Під час підготовки діти записують спогади старожилів про події давніх часів, фольклор, старовинні пісні.Маючи давні, хороші традиції роботи краєзнавчого напрямку, бібліотеки можуть удосконалювати їх, вводити нові форми, теми.Так розкрити сторінки історії другої світової війни можна за допомогою тематичної добірки «Поетична історія України» за книгами місцевих поетів, письменників. Для розкриття історії маловідомих сторінок війни можна запросити до бібліотеки тих, хто знаходився в тилу, дітей війни. Ці діти – тепер пенсіонери, вони останні свідки тих трагічних днів. Їх розповіді – безцінні живі свідоцтва того часу. Пошукова експедиція «Діти війни» допоможе бібліотекарю зібрати маловідомі сторінки біографії рідного краю.х знахідок «Моє екодиво» (фото та опис). Відкрити світ рідної природи допоможуть інформаційно-пізнавальні години «Ліки з домашнього городу», «Дивосвіт домашнього довкілля». Якщо ж в бібліотеці є мультимедійний проектор, то читачі разом з бібліотекарем можуть стати учасниками слайд-шоу «Рідне місто пізнаю». Адже впровадження комп’ютерних технологій в практику роботи бібліотек, дозволяє не лише використовувати ресурси світової мережі, але й доповнювати їх власною краєзнавчою інформацією.Пошук нових форм представлення краєзнавчої інформації народив в бібліотеках таку форму роботи, як виставки картин місцевих художників. А як бажаний елемент - участь самого митця, розповідь про дивний світ художньої творчості земляків.Вважаємо перспективним аспектом краєзнавчої діяльності бібліотеки складання малих форм бібліографії для дітей. Це можуть бути пам’ятки «Почесні громадяни міста», «Дитячі письменники краю», довідники «Моє місто», «Заповідні місця мого краю», путівник «В пам’ятниках – історія та долі» тощо.Сучасний інтерес суспільства до проблем краєзнавства дає можливість усвідомити всім, що любов до Батьківщини, почуття патріотизму, відповідальності за її долю, формуються з дитинства. Саме це зумовлює визнання краєзнавчої функції як однієї з пріоритет
" Моє рідне село - мій край"
Вступ
Область Запорізька область
Район/м район Пологівський район
Основні дані
Населення 410
Площа 0,842 км²
Густота населення 486,94 осіб/к
координати © Координати: 47°12’14” пн.ш.35°33’33” сх..д./ 47.203889°пн.ш.
35.55.9167°сх.д.
Середня висота 31м
над рівнем моря
Виноградне - село в Україні, Пологівському районі Запорізької області. Населення становить 410 осіб.
4-3 тис. до н. е., в епоху енеоліту (мідно - кам’яний вік). З’явилися на території нашого краю Нижньомихайлів: племена (наприкінці 4 тис. до н. е.).Померлих
ховали в курганах.
І половина бронзового віку.
У 1952, 1980-84р. на території нашого села відбулись дослідження поховання ямників, які з’явились на території нашого краю у ІІ половині 3 тис. до н.е. Ця назва походить від форми поховання небіжчиків – яма під курганом. Сама культура виникла в ході контактів і змішування місцевих племен епохи енеоліту та сусідніх племен басейну річки Дон. (ІІ пол..3 на поч..2 тис. до н.е.)
Поселення були невеликі, житло являло собою напівземлянки, вели напівосілий спосіб життя, займались скотарством. Розвивались ремесла. В могилах були
знайдені скелети людей, вони лежали на спині із зігнутими ногами, колінами вгору. Знайдено такі речі як, глиняний посуд з округлим дном, наконечники стріл, ножі з кременю, скребки, мотики і гарпуни із рогу оленя, підвіски і намисто з кісток.
Племена ямної культури змінили племена катакомбної. Більшість поховань давніх людей відносяться до катакомбної культури. Названі по типу могил, що схожі на катакомби. Основним заняттям катокомбників було скотарство (вівчарство) та примітивне землеробство. Крім того займались виготовленням орнаментованої кераміки, кам’яних знарядь, зброї та прикрас. Унікальними є знахідки 30 поховальних масок та напівмасок з глини, які розмальовувались вохрою. Скоріш за все це свідчить про поховання знатних людей.
Кожен курган зберігає в собі певну таємницю. Необізнана людина не може прогнозувати майбутнє відкриття , а ось обізнаним археологам це підсилу. Однак те, що зберігав в собі Виноградненський курган не могли передбачити, навіть вони. Вів розкопки загін київського археолога Сергія Пустовалова із Запорізької експедиції Інституту археології АН України. Курган підпирав південну околицю села, висота його 9 метрів, діаметр - 100м з назвою Кінський Брід. Розкопки почались в літку 1982 року. Спочатку думали, що курган скіфський, але відкриття приголомшило всіх. Кам’яне полотно, що мало з обох сторін стели вже наводило на більш - менш конкретні висновки. Але ніхто не поспішав їх робити. Розчистивши значних розмірів площадку в сусідніх траншеях виявили одну за однією кам’яні відмостки. Зразу у всіх виникла догадка: «А не дорога це вимощена камінням, що веде на курган?». Кам’яна дорога. Висловлюючись на сучасній мові - шосе. Працювали школярі і студенти, ножами і щітками розчищали полотно. Кургани були різні: з кам’яними «бабами» на вершинах, стелами, з дольментами та менгирами (кам’яні стовбоподібні глиби), а ось щоб з дорогою, поки не зустрічався жоден на протязі історії археологічних досліджень. Дорога йшла серпантином, топерізуючи курган. Чим закінчувалася вона там на
вершині земляної піраміди? Чотири місяці продовжувалось дослідження кургану. За цей проміжок часу прорито траншеї загальною довжиною =
Одні вчені вважають, що її форма нагадує сокиру, інші човен. Споруда мала досить вражаючий вигляд. Але ще величною і вражаючою стала вона після того, як пандус і спуски засипали, залишивши один прохід алтаря, а висоту споруди довели до 9 метрів ,що в образі кургану відкрилось невідоме до сих пір святе місце епохи бронзи вже ні в кого не викликало сумнівів. Кому воно було присвячено? Виходячи з того, що на першому етапі свого існування, з висоти нагадувало сонце з променями, то і споруджено було на честь бога Сонця. А вже пізніше, коли степова піраміда двічі перебудовувалась, опинившись таким чином під охороною гігантської сокири, вона могла бути святилищем бога Дощу і Грози. Адже саме сокира вважалась атрибутом, символом покровителя цих двох грізних стихій. На питання, що і як було там на вершині колись, вичерпної відповіді дати сьогодні не можливо.
В XIX столітті тут встигли побувати золотошукачі, що розраховували на скіфський курган. Вони дістались зразу ж траншеєю до вершини кургану. Звісно, що скіфського золота вони не знайшли, але траншеєю зіпсували закінчення кам’яного полотнища, що дістався безпосередньо до алтаря. Під час Великої
Вітчизняної війни курган мав додаткові руйнування, з південно – західного схилу він був весь в окопах та траншеях.
Значна частина кам’яного полотнища зберігалася. Звідки вела ця дорога? Вперше в історії людства дороги із каміння почали мостити саме в степових просторах Східної Європи в II тисячолітті до нашої ери. Досить вдало вибирали місце давні будівельники для спорудження святилища. Ближче до вечора повітря біля Молочної стає прозорим, горизонти розтупаються, і вже видно не тільки долини, а й окраїну Мелітополя хоча до нього з півсотні кілометрів. Видно весь Токмак і степ на лівому березі Молочної, що далі, на південь, вздовж Молочної, в кілометрах 10.
На невеличкому мисі ще один курган 10 метровий за ним трішки далі поблизу Старобогданівки- 11 метровий. З Кінським Бродом вони утворюють одну лінію, тому не важко уявити вздовж цих курганів кам’яну дорогу. На рівнині, на протязі століть вона не змогла зберегтись і тільки невеликий, величний відрізок дочекався археологів.
Дорога з твердим покриттям в степах… Чиє необхідність доводити, що сама по собі; без колісниць, вона не могла існувати. Цілих колісниць на Півдні України що не виявлено, але колеса від них є. Ними в деяких могилах «катокомбників» перекривали вхід до погребальної камери. Древні зображення колісниць виявлено досить давно і не де – небуть, а тут в Приазов’ї, на одній із глиб Кам’яної Могили. А від Виноградного до Кам’яної Могили рукою подати, вона теж на березі Молочної, тільки трішки нижче по течії. Київський археолог Н.Н. Чередниченко ствердно говорить про те, що перші колісниці з”явились саме в причорноморських і приазовських степах.
В той час як був досліджений виноградненський курган, доказів його версії було не так вже й багато: древні зображення колісниць на Кам’яній Могилі, колеса в похованнях «ямників» і «катокомбників», та ще інтуїція дослідника. Тепер же до всього цього приєднались ще і дорога.
Хай лиш фрагмент, навіть умовна, символічна дорога, але все ж вона дає повне право стверджувати в I четверті II тисячоліття до нашої ери люди, які жили в степовій зоні могли перекладати дороги. А якщо вміли, то це означає, що в цьому була необхідність. І не умова, а – реальна, життєва.
І дорога і весь дослідницький комплекс дали можливість сказати про тісні стосунки мешканців наших степів з культурами Передньої Азії уже декілька тисячоліть тому назад. При чому зв’язки ці носили не тільки тимчасовий, економічний характер, але і постійні ідеологічні. Археолог С.Пустовалов і В.Отрощенко зробили повідомлення про знахідку, точніше відкриття. Опираючись на відрізок древньої дороги, на весь культовий комплекс, виявлений в кургані Кінський Брід, вони примножили шанси однієї дуже цікавої гіпотези – про передньо – східне походження катакомбної культури. В епоху пізньої бронзи (кінець II тис. - поч. I тис до н.е.) починається заселення племен зрубної культури (XV – VIII ст. до н.е.).Ці племена названі по типу могили у зрубі. Зрубники були осілими скотарями, займалися землеробством та скотарством: ливарництвом, гончарством, будівництвом. Будинки були землянкового типу. В скотарстві
переважало розведення овець, биків, коней. Померлих ховали в дерев’яних зрубах під курганом.
Про перебування кіммерійців на території нашого села свідчать розкопки проведені київськими археологами в 1983 році. В рідкісному поховані, що датується VIII до н.е. було знайдено невеликий глечик з витягнутою шийкою, який є підтвердженням кіммерійського походження. В 1984 році було досліджено парне кіммерійське поховання, увагу вчених привернули два ліпних горщики циліндро – шийного типу з штампованим орнаментом, який мав смислове значення.
Наприкінці XIII – VII ст. до н.е. кіммерійці змушені були залишати землі. Приазов’я під тиском войовничих кочових племен – скіфів. Підтвердженням перебування скіфських племен на тер-ії нашого села свідчать археологічні розкопки скіфських поховань. У 1983 році було виявлено скіфське жіноче поховання. Серед знахідок були: бронзове дзеркало, залізний ніж, намисто з раковин каурі.
У III ст. до н.е. нові войовничі кочівники - сармати захопили степи. Велике значення у житті цих племен відігравали війни з метою захоплення нових пасовищ та здобичі. Головною галуззю їх господарства було кочове скотарство: розводили коней, овець, велику рогату худобу.
У тому ж таки 1983 році було знайдено сарматське поховання біля нашого населеного пункту. Речові докази: залізні мечі, залізні черепкові стріли, ножі, шкіряні пояси з круглими залізними пряжками, фібули та глиняний посуд.
В кінці IV столітті в Північне Приазов’я, пришли алани, яких називали гунами
(гуни - це спільна назва населення Південно-Східної Європи, як слов’ян, так і тюрських племен з IV ст.).
Унікальним було дослідження комплексу пост гунського часу VI-VII ст. до н. е. біля нашого села. Поховання здійснено у підземній камері - підбої. Спочатку виявили скелет коня з позолоченою вуздечкою, скелет вівці, а під ними дерев’яний заслін, що вів під землю. Скелет воїна прикрашав наконечник пояса виготовлений з бронзи, срібла і золота. Серед інших знахідок і складний лук, шабля, ажурна бронзова бляха.
В давньоруських літописах згадується об’єднання половецьких племен. Більшість половецьких курганів були пограбовані ще в давнину. В 1983 році було виявлено зруйноване поховання пізнього кочівника, в якому знайшли залишки срібного персня та срібну монету візантійського імператора Костянтина IX Мономаха
(1042-1055рр.), що свідчить про широкі торговельні зв’язки з Візантією.
Половці були останніми кочівниками, які будували кургани в Приазовських степах. За Кримського ханства простір Причорноморського степу дістав назву Дике Поле. Через наші степові території пролягали криваві шляхи войовничих племен.
Новий час
На початку XIX ст. у відповідності з царським указом відбувається заселення річки Молочної німцями колоністами.(Див.Додаток 1,2)
Це були сім’ї лютеран і католиків із міст Нассау, Вюртенберг, Баден та Боварії, які утворили Молочну колонію Пришибської волості Мелітопольського повіту.(Див.Додаток 3,4)
Для поселення було виділено землі на правом березі р. Молочної, що протікає з північного-сходу на південний-захід і впадає в Молочну затоку Азовського моря. Ця річка відома в історії Давньої Русі під іншою назвою. Х. Х. Ценер пише: «По історичним даним 600 років назад полчища Чингізхана точно в цій місцевості провели битву з руськими князями. Річка тоді називалася Калка»
Річка Молочна була своєрідним кордоном між Гольбштатом та євангелістським поселенням Альт – Нассау. Роком заснування поселення вважають 1804.Стосовно назви Альт – Нассау не виникає сторонньої версії крім тої, що переселенцями були вихідці із містечка Нассау. Чи то з ностальгією, чи з мрією вирішили створити частинку своєї Батьківщини на новій їм землі.
Клімат нової території ідеально підходив для землеробства, зима сніжна, літо жарке, а ще майже 2 метровий шар чорнозему сприяв родючості.
Чорнозем утворився в результаті щорічного весняного розливу річки, після якого залишався шар родючого мулу. Такі землі не потребували удобрення. Та і сама річка була так названа невипадково. Неглибока, дно вкрите шаром піску, а тому вода, здавалось, мала білуватий відтінок. Ще одна знахідка приємно здивувала переселенців – це поклади якісної гончарної глини і чистого білого піску. Саме це стало в пригоді при будівництві житла.
Уряд надав німецьким колоністам значні пільги:- звільнення від податків і податей на 10 років;
- безоплатна допомога насінням;
- допомога лісом для будівництва будинків;
- 6 жернов для млина на двір;
- 300 рублів позики на будівництво, купівлі худоби, господарські потреби;
черепичний завод братів Шпрингер, та Т.Є.Панченко, 1884 році черепичний завод М.П. Поліщука.
Будинки в поселенні зводились планово, білились, а вздовж широкої вулиці висаджувались дерева: тополі, акації.
В 1806-1810р.р на р. Молочній між Альт – Нассау і Вайнау (с.Чапаєвка) були засновані перші менонітські зразкові громадські лісові плантації. Біля колонії та кожної садиби знаходився сад, що займав від 1\4 до ½ десятин землі. При плантаціях був садівник, який отримував платню з громадської каси. Полив під час посухи проводився зі спеціально побудованої помпи, по наряду кожним членом громади за спільною згодою. Кількість дерев, що було висаджено:
- 6800 яблунь- 2380 груш
- 32 сливи
- 300 вишень
- 70 горіхів
- 400 тополь
Село було заможне, значну увагу приділяли землеробству, розвивалось тваринництво. В 1812 році було завезено корів німецької червоної породи, поголів’я худоби збільшилось і складало: ВРХ-526 голів, коней-161, овець-171, свиней-287. Крім того, для введення господарства було: 58 плугів, 58 борін, 58 бричок, 58 самопрядок, 10 ткацьких станків.
В 1838 році в альтнасауській суспільній школі було три класних приміщення в яких навчалось: у молодшому відділені 12 хлопчиків і 8 дівчат; у середньому 26 хлопчиків і 25 дівчат; у старшому 10 хлопчиків і 9 дівчат. Їх навчало 2 вчителя, а сільська громада виділяла 1050 карбованців на утримання школи. Батьки привозили дітей до школи на бричці по черзі.
Ще в « Колоніальному уставі» Катерини від 19 березня 1764 року в одному із пунктів було указано: « В колоніях селити по конфесіям», тобто по релігійній приналежності. Це і визначило замкнутий стиль життя колоністів, особливо жінок, говорили на рідній мові, шлюб укладали по релігійній приналежності; навчання велося на німецький мові.
Конфесіально Пришибська колонія поділялась на два євангелістські та три католицькі церковні осередки. Коли в неділю лунав церковний дзвін звідусіль на візках чи пішки збирався святково одягнений люд.
На території села збереглися німецькі будівлі 1843, 1889 років забудови.(Див.Додаток 5)
Особливими є будівлі хат на проектування яких вплинули німецькі риси будівництва. Тобто всі споруди знаходились під одним дахом. В залежності від статків житло могло мати від 2 до 4 і більше кімнат. Будинки завжди були
побілені, чистенькі, на горищах разом з димарем вбудовувалась коптильня, в якій на свята коптили м’ясо та ковбаси.
Річка, що протікала поруч була постачальником риби та раків.
До наших днів дійшли страви, які найчастіше готували німецькі господині, це штрудлі та кузен. Рецептами цих страв з нами люб’язно поділилась Гейль Лідія Петрівна – німкеня за походженням, яка в свої 79 років вільно спілкується німецькою мовою. Особливо гарними і затишними були сімейні свята в колонії. На весіллях лунала музика, 20 і більше кінних екіпажів проїжджали вулицею. А ще населення ярмаркувало тричі на рік. Ярмарок тривав 10 днів. Були представлені вироби місцевих майстрів. Різноманітні горщики для квітів, глечики, вироби зі скла, сукні, кашкети, капелюхи. В обідню перерву палатки пропонували гарячий борщ, пиріжки, струдлі, гольбштадське пиво.
З 70х років XIX століття німці почали залишати колонії та виїжджати до Америки і Канади. Офіційною причиною стало введення загальної військової повинності під яку підпадали і німці. Військова служба була не сумісна з догмами їх віри. Це стало головним приводом активного виїзду за межі Російської імперії. Іншими причинами було поширення серед колоністів чуток про викладання в школах предметів російською мовою та скасування пільг в адміністративному устрої колоністів.
На сьогоднішній день на території села проживають нащадки колоністів: сім’ї Бер, Бонеліс, Гейль, Ширмер які продовжують традиції своїх предків.
Час розквіту німецьких колоній прийшовся на рубіж століть з 1890 по 1914 роки.
2 вересня 1914 року канцелярія Таврійського губернатора надіслала начальникам поліції циркуляр, в якому вимагали «негайно зняття з усіх торгових і промислових закладів, контор, бюро, банків та інших подібного роду установ та закладів, вивісок та інших написів німецькою мовою». На адміністративній карті нашого краю стали зникати німецькомовні назви населених пунктів, поступаючись місцевим російським.
Рішенням Таврійського Губернського Присутствія від 12 травня 1915 року Альт-Нассау змінило свою назву Сатрепенівку. В 1915 році в поселенні діють визначна та швацька майстерні І. Приба та газонераторний вольцевий млин Г. Штрома. На протязі 1917 року політичне життя мало мирний характер. Партійні групи різних політичних партій вели в силу свого культурного, політичного і економічного рівня стояло перед складним вибором. Після поновлення влади тимчасового уряду та розпуску його органів на місцях, у листопаді 1917 році влада перейшла до Рад солдатських депутатів.
Весною 1919 року головним напрямком політики радянської влади стала продовольча диктатура. Вилучення хліба здійснювалась руками чорноармійців і робітників, у відповідь селяни чинили опір. На початку 20-х років більшовицький ідеал, комун, колгоспів на селі не був прийнятий селянством.
В грудні 1927 року більшовики взяли курс на колективізацію сільського господарства.(Див.додаток 6.7)
А криза хлібоготівель 1928 року прискорила примусову колективізацію села, що проходила завдяки адміністративним заходам, то репресіям. Колективізація с/г проходила насильницькими методами. На початку січня 1931 року було 80% колективних господарств, а в лютому 95% колгоспів.
Широкого розмаху набула компанія розкуркулювання. Багато селян вивезли до Сибіру, а їх майно конфіскували. Німецьке населення, що проживало на території нашого села було теж не оминула ця участь воно було вислане до Сибіру та Казахстану.
10 січня 1939 року село разом з містами Токмак і Молочанськ ввійшли до складу Запорізької обл., Велико - Токмацький р-н, до цього часу входив до складу Дніпропетровської області.
З 1938-1941 роки було відносне затишшя (від щоденних арештів) з 1941 року наказ військового комісаріату про мобілізацію всього працездатного населення. Наказ про відправку в тил колгоспної худоби, с/г техніки, підвод коней. В кінці вересня прийшов наказ про висилку німців в Сибір. Всі з’їжджались на станцію в Гольбтштат. Біля вокзалу був сад, де і чекали, молились. Пройшло 10-12 днів, але відправка не відбулася, замість людей відправили сіно. Довго чекали доки не з’явились німецькі мотоциклісти. Всі повернулись по домівках. Німці пройшли повз поселення на Дніпропетровськ, в селі нікого не було. В жовтні все село було вже зайнято німцями. Німці встановлювали свій порядок. Опитували всіх мешканців на предмет національної приналежності. Німці організували свою комендатуру в Пришибі і призначили місцеву владу в кожному населеному пункті. В селі вибирався бургомістр, який здійснював керування селом, в допомогу бургомістру були призначені поліцейські. Окупаційна влада в життя селян особливо не вміщувалась. Люди працювали на будівництві захисних споруд і окопів. В селі люди продовжували жити, працювати. Німецькому населенню видали інвентар, землю, а українці працювали на суспільному городі.
Основні сили німецької армії групи « Південь» з Донбасу виводились за Дніпро, на південну ділянку за р. Молочну. Вперті бої з вигнання ворога тривали в кінці 1943 р.
У II половині вересня війська південного фронту вийшли на рубіж Молочної. Німці зосередили тут до 20 дивізій, які отримали наказ за будь-яку ціну зупинити просування російських військ до Дніпра і в Крим. 150 тисячне угрупування німців спиралося на оборонну лінію « Вотан», складову лінію валу. Лінія була обладнана протитанковими ровами, дротяними загородженнями, системою мінних полів, суцільні окопи були зв’язані з міцними сховищами, бліндажами, дотами. Щоденно гинуло до 3 тис., радянських воїнів. Фашистська армія залишала до 10 тис., своїх солдатів.
На фронтах ВВ виборювали перемогу 235 жителів, 37 із них загинуло, 26 нагороджено орденами і медалями. Серед них наші земляки І. Т. Гришин та В.Д. Орлов.(Див.Додаток 8,9)
Гришина війна застала на військовій службі. Вчився, хліборобив, служив в армії, закінчив похідне училище. Багато чого доводилося пережити в свої 22 роки. Пройшов боями Україну і Білорусь, учасник битви під Моквою, Курською Дугою, форсував Дніпро. Був капітаном, заступником командира батальйону. По Дунаю стелився туман, аж ось почався запеклий бій. Граната капітана Гришина рознесла вщент кулеметну точку, а його самого було смертельно поранено.
Гришин помер в мед.кабінеті і поховали в містечку Агатин, що в Югославії. В березні 1945 році посмертно удостоєний звання Героя. Його ім’ям названа центральна вулиця села, села Виноградне. Ще після відновлення села, в жовтні 1943 р. почалося його активне заселення. Шукаючи кращого життя, із насиджених міст люди вирушали в далеку дорогу. Зупинялись там, де можна було працювати і годувати родини. Знайшовши більш придатні для цього села посилали звістки землякам і родичам, які теж перевозили свої родини. Після закінчення війни проблем не поменшало, потрібно було відновлювати і піднімати Альт – Нассау, яке у травні 1945 р. Указом Верховної Ради УРСР було перейменовано в село Виноградне.
Літо 1946 року виявилось спекотним і посушливим, неврожайним. Над селом прокотилась смуга голоду, яка тривала до нового врожаю 1947 року.
Саме в 1946 р. з Херсонщини приїхала в колгосп Г.Т.Москаленко, яка і повідала нам про післявоєнний період життя.(Див.Додаток 10)
На той час в колгоспі була одна свиня, кінь – ваговик і воли. Пізніше підкупили ще одного коня. Працювалось тяжко, зранку до ночі в полі, а час що залишався потрібно було і дома господарювати.
1946 рік був голодними роком, рятувались зі степу. Двічі на місяць в селі з’являлась людина, яка заходила в кожен двір забираючи у селян продукцію с/г, тобто яйця, птицю.
Жили в землянках, адже війна зруйнувала всі будівлі.
Переселенців, що приїхали з Херсонської області спочатку тимчасово заселяли в будівлі німецької школи або в напівзруйновані будинки. Якщо рішення залишитись в господарстві було остаточним їм колгосп допомагав будувати будинки.
В 1946 – 49 роках в колгоспі вирощували зернові, бавовник, овочі, але більшу частину становила кукурудза. Під час збирання врожаю машини вантажили вручну. Люди працювали за трудодні, а гроші отримати могли тільки на базарі продавши домашню продукцію. Діти вишивали сусликів, а шкурки здавали по 10 коп. за штуку. В голодні роки рятувати людей і сади, які були висаджені ще німцями – колоністами.
Мізерні капіталовкладення держави в розвиток села ознаменували початок 50-х років бідністю, як і в 40-х роках. Лише в з 1953 року держава почала повертатись обличчям до села, приділяючи дещо більшу увагу матеріальним потребам громади. Колгосп ім. Імануїльського, головою якого був І.С. Гузенко, в основному намагався відновити довоєнне виробництво, але показники в
порівнянні з довоєнними були не настільки вражаючими. До 1953 р. діяла продрозгортка, кращі гос - ва здавали державі продукцію за своїх відстаючих сусідів. Весною 1953 р. закупівельні ціни на с/г продукцію, дещо знизився податок, заохочували населення в придбанні худоби. В МТС почала з’являтися техніка, щоб механізувати польові роботи, степи почали засаджувати полезахисними смугами, що дало можливість зменшити вплив вітровою ерозії і збереженню вологи.
З 1950-53р. почалось активне заселення села переселенцями районів Західної України, переважно Львівської і Тернопільської областей. Добирались потягом, а слідом в товарних вагонах перевозили свій скарб – худобу, речі домашнього вжитку. Причиною переселення було виселення в Сибір, тому і тікали люди на південь України, в степи, де в порівняні з перспективою заселення Сибірських земель, мали кращі, вигідні умови. Люди згадують, як тяжко їм жилося і працювалось. На той час в господарстві вирощували кукурудзу, пшеницю, бавовник, який збирали пізньої осені, овочі. Заготовляли фрукти. Виноградники, що росли на південних схилах, забезпечували соком і вином.
На території села була сільська рада, в 1955-56 роках з’явилось світло. В 1958 році діти пішли в нову початкову школу, яку збудували заробітчани із Західної України.
Хоч дороги були не асфальтовані і працювалось важко та сторожили згадують, що жили дружно і весело, вечорами збирались співали, відпочивали.
В березні 1958 року з метою зміцнення сільгоспартілей було, об’єднано три господарства ім. Толстого (с.Чапаєвка), ім. Імунаїльського (с.Виноградне), ім. Дзержинського (с.Пришиб) і створено колгосп « Мир». Очолив господарство фронтовик, випускник Єреванського с/г інституту Л.Я. Капустянський.
В першій половині 60-х років зріс товарообіг, розгорнулася боротьба за нові виробничі відносини на селі. Все повинно було бути колективним.
В 1961 році Виноградненську сільраду було реорганізовано, село ввійшло до складу Долинської сільради.
В 1965 році державне керівництво пішло на проведення державної реформи, яка повинна була забезпечити рівень прогресу на селі. Передбачалось виділення державних коштів для зміцнення матеріально – технічної бази. В цей час господарство спеціалізується на рослинництві та тваринництві. Вирощують такі культури: зернові – пшениця і ячмінь, овочеві – томати, капуста перець.
В тваринництві – велика рогата худоба, вівці.
Весь цей час (до 1792 року) колгоспом подовжував керувати Л.Я.Капустянський.
На початку 70-х років держава відмовилась від будь – яких реформ. Певні кошти держава віднайшла за рахунок відрахувань від прибутків, що отримувала 70 - 80-х роках від експорту нафти.
Більша частина цих коштів почала витрачатись на будівництво та обслуговування тваринницьких комплексів.
В 1977 році запрацював кормоцех обладнаний пароутворювачем, змішувачем та іншими агрегатами. А колектив механізаторів вийшов переможцем в республіканському конкурсі механізаторів. Не тільки гарно працюють трударі, а й змістовно проводить своє дозвілля. Саме в цей період активно працює БК, при якому існує естрадний ансамбль «Юність», духовний оркестр, танцювальний та драматичний гуртки, бібліотека.
17 січня 1979 р. наявного населення 483: 229 чоловіків і 254 жінки.
В 80-х роках господарство продовжує спеціалізуватись на рослинництві та тваринництві. Була збудована зрошувальна система, що дало можливість підвищити врожаї городини: капусти, перцю, томатів.
В тваринництві переважав молочно – м’ясний напрямок, адже продовжує зростати поголів’я худоби.
В 1982 році з’являється нова вулиця села – Молодіжна. Проектом і будівельними роботами почала перейматись ще О.Л. Русанова.
У 1986 році керівництво господарства перейняв С.М. Зелений і залишався головою до 1995 року.
Саме за період керування Сергія Миколайовича відчинила свої двері Виноградненська ЗОШ I – II ступенів (1987р).
Потрібно було будувати нові відносини, створювати нові форми господарювання, ставати повноправними господарями свого господарства.
В селі з’явився свій орган місцевого самоврядування – Виноградненська сільська рада (раніше с\р була в селі Долина) – 1993 рік.
1991 – восьмирічна школа реорганізувала в десятирічну, де навчалось вже 150 учнів.
Новітній час
1 квітня 2000р. керівником реформованого КСП, було обрано М.В.Савченка. на відміну від інших реформованих господарств тут створили ТОВ чи ПП з вузьким колом засновників, а кооператив, де засновниками стали всі члени колишнього колгоспу, які забажали залишитися в єдиному господарстві. Роботою забезпечені всі 140 селян.
Річна орендна плата пайовикам за 5 гектарний пай складає 4% його грошової вартості. Це зараз, а тоді у 2000 році, час був дуже непростий, сумний спадок дістався – 1 млн 200 тис гривень боргу, в тому числі 478 тис гривень по зарплаті. Кредиторську заборгованість господарство погасило протягом 2 х років і, зокрема по зарплаті. Паралельно вкладали кошти в рослинницьку галузь. Отож поступово нарощували обсяги використання міндобрив для одержання високих врожаїв, купували якісне насіння і засоби захисту рослин, одночасно впроваджували передові технології.
Обігових коштів вистачає на всі потреби аж до завершення жнив.
З року в рік кооператив дотримується високої культури землеробства, постійно збільшується внесення міндобрив (до
праця трудівників і спеціалістів господарства, всебічно придумана організація роботи колективу, застосування новітніх технологій в рослинницькій і тваринницькій галузях.
У 1960 році колгосп «Мир» позбувся останніх свиней. У квітні 2000го року вирішується питання про відродження галузі. Через місяць було завезено обміняних на силос свиноматку і 10 поросят. Щороку галузь набирала обертів і нині на утриманні 3200 голів свиней.
Запроваджено беконну відгодівлю молодняка. Про сучасну технологію відгодівлі голова СВК Савченко дізнався, відвідавши с/г виставку в Запоріжжі. Там і налагодив контакти з менеджерами київської фірми «Проміві». Кілька разів вони приїздили в господарство переконуючи в доцільності запровадження беконної відгодівлі свиней. Купивши корм добавки названої фірми, почали вводити їх у раціоні тварин. Прирости ваги різко пішли в гору на 3-4 місяці. На 5 місяці свині щодоби прибавляли у вазі на
відгодовували свиней вагою по
Керівництво господарства цікавиться й соціальним розвитком села, фінансово допомагає у зміцненні матеріальної бази школи, відремонтували тракторні бригади, зробили євроремонт в їдальні і центральній конторі.
Тваринникам і механізаторам виплачується за стаж роботи, якщо дозволяє фінансовий стан господарства, нараховують 13 зарплатню всім працюючим. На плечах кооперативу всі сільські проблеми: водопостачання мешканцям 3 відділень, а це 6 скважин, ремонт доріг, освітлення. У 2007 році здійснилася мрія голови СВК- в село прийшов газ, саме сільгоспкооператив вклав у газопровід немалі кошти.
Багато праці і фінансів вкладено в посадку 12 тис. кущів винограду, а це
Починаючи будівництво військово – братського меморіального комплексу з 2005року. Були початі розкопки і перезаховання бійців з участю пошукових клубів – Токмацький «Обеліск», Бердянський «Полігон» та Мелітопольський «Вродження». Лише за 3 дні розкопок підняли 170воїнів, потім ще 93. Микола Володимирович всіх хто приймав участь в розкопках взяв на повне забезпечення і надавав будь- яку допомогу і підтримку. В результаті було перезаховано 472 бійця,але список весь час поповнювався. Через деякий час уже 663 воїна було перезаховано, в тому числі було знайдено залишки 34 жінок.
Зараз пост голови СВК «Мирний» займає Хіжук Володимир Миколайович, людина молода, ініціативна. Меморіальний комплекс також розквітає і продовжуються розкопки під руководством Хіжука Володимира Миколайовича.
1. Гомон М. Край Токмацький. Токмак, 2002. – 176.
2. Історія рідного краю. Підручник 5 класу середньої загальноосвітньої школи /
Щупак І. - Запоріжжя: Прем’єр, 2001.-13, -15, -21, -32, -44, -66.
3. Історія рідного краю. Підручник 7 класу середньої загальноосвітньої школи /
Тощев Г., Дровосєкова О., Андрух С., Єльніков М. - Запоріжжя: Прем’єр, 2000.-27.
4. Історія рідного краю. Підручник 8 класу середньої загальноосвітньої школи /
Лях О. - Запоріжжя: Прем’єр, 2006. - 50.
5. Історія рідного краю. Підручник 9 класу середньої загальноосвітньої школи /
Бойко А., Турченко Ф. – Запоріжжя: Прем’єр, 2002. -27, -70, -71, -72, -76.
6. Історія міст і сіл України. Запорізька область. К. АН УРСР,1970. – 657.
7. Крилов М. Пам’ять втрачених сил (зниклі ойконіми Запоріжжя).Довідник.
- Мелітополь, 2002. -46, -47, -52.
8. Фондові матеріали лабораторії комплексного краєзнавства Мелітопольського
Державного Педагогічного Університету.
9. Медведський В. Токмак: Археологія, історія. – Токмак, 2005. – 6810. 85 років Токмацькому району. – Токмак11. Вострикова А. Дві головні висоти Миколи Савченко: « Мої люди кризи не замітять» Нива.– 2008.- № 12. – с.23- 26
Ви
Комментарии
Отправить комментарий